ГЕНЕЗИС НАРАТИВНОСТІ В ПРЕДМЕТНОМУ ДИЗАЙНІ: КОНЦЕПЦІЇ, ЕТАПИ, АРТЕФАКТИ

Анотація

У статті досліджено генезис категорії наративності в предметному дизайні ХХ століття. Актуальність теми зумовлена кризою функціоналізму та переходом до «економіки вражень», де об’єкт дизайну розглядається не лише як утилітарний інструмент, а як медіум, що транслює культурні коди, емоції та ідентичність. Наратив визначено як стратегію проєктування сценаріїв взаємодії, що перетворює користувача на активного учасника інтерактивної гри з простором. Методологія дослідження базується на комплексному підході. Застосовано історико-генетичний метод для виявлення логіки трансформації дизайну від «великих наративів» модернізму до локальних дискурсів постмодерну. Порівняльний аналіз дозволив зіставити візуально-семантичні характеристики знакових артефактів (від крісла «Василь» М. Броєра до творів групи «Мемфіс»). Семантико-стилістичний метод використано для розкриття змістовного наповнення форми й матеріалів як елементів візуальної оповіді. За допомогою методу типологізації систематизовано рівні емоційного сприйняття дизайну (за Д. Норманом) та функції наративу в предметному середовищі. Доведено, що генезис наративності позначений зміною концепцій: від монологічної мови «технократичної утопії» модернізму до поліфонічного простору постмодерну. Обґрунтовано, що в сучасному дизайні «рефлексивний рівень» (значення та асоціації) домінує над поведінковим. Виокремлено ключові інструменти наративності: антропоморфізм, семантика матеріалів та ритуалізація взаємодії. Аналіз артефактів («LC4» Ле Корбюзьє, «Ball Chair» Е. Аарніо, крісло «Proust» А.Мендіні) підтверджує, що предмет постмодерну функціонує як «відкритий текст», що адаптується під особистий досвід користувача. Зроблено висновок, що наративність є головною «доданою вартістю» сучасного об’єкта, яка забезпечує його емоційний резонанс у соціокультурному просторі.