СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ ВІЗУАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ ВІД ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ АВАРІЇ ДО ТЕПЕР

Анотація

Досліджуючи соціокультурний контекст візуального мистецтва України першої чверті ХХІ століття, слід звернути увагу на чинники, що формували образотворче мистецтво декларованого періоду. Перш за все мова йде про глобалізаційні зміни, що відбувалися протягом двох останніх десятиліть ХХ – початку ХХ1 століть. Другим важливим чинником стає євроінтеграція і намагання митцями позбутися постколоніального стереотипу. Важливою ланкою розвитку стає технологічний прогрес, який докорінно змінює нову культурну парадигму. Прикладом може слугувати цифровізація, що не лише приходить на допомогу усебічного вивчення мистецьких процесів минулого, але й формує новий модуль зберігання того мистецького продукту, який раніше не був збережений для дослідників. Зміни у свідомості українського мистецького соціуму відбулися не одразу. Активно досліджувати вітчизняну історію, міфологію, народні традиції, українські митці почали з середини 1980– х років. Яскравими подразниками тогочасної громадської думки були творчі групи митців, що проходили у будинках творчості у Седніві, Гурзуфі на території України та у Дзинтарі, Майєрі на території Балтійських республік. Активно розвивалася національна складова у неформальних виставках художнього об’єднання «Погляд» у Києві, що було ініційоване секцією монументального мистецтва КОНСХУ (Київської організації національної спілки художників України). Такі виставки проходили поза художніми радами НСХУ (Національної спілки художників України) у приміщеннях КПІ (Київський політехнічний інститут) та у приміщенні Софії Київської на хорах другого поверху. Ще за часів панування офіційного художнього методу соціалістичного реалізму прогресивні українські митці шукали можливості нового формотворення для увіковічування у своїх творах народних образів, портретів народних героїв (козаків, письменників). Митці створювали твори, де головними героями ставали ковалі, герої народного епосу, визначні особистості. Так відроджувалися забуті або заборонені образи національної гордості. Ці твори не часто потрапляли на офіційні художні виставки, але їх кількість активно збільшувалася. Переломним періодом став 1991 рік, коли була офіційно проголошена Незалежність. Пропоноване дослідження використовує культурологічні і соціокультурні аналізи, як і міждисциплінарні підходи. Але головною метою є оприлюднення власного авторського досвіду безпосереднього учасника художнього процесу українського культурного поля. Автор звертає увагу на мало або недостатньо вивчені аспекти у формуванні мистецьких практик межі ХХ – ХХ1 століття в Україні.