САМОБУТНІСТЬ ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНОЇ СТРУКТУРИ І ТЕМАТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ ПРЕДСТАВНИКІВ КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ ПЕЙЗАЖНОГО ЖИВОПИСУ

Анотація

У статті досліджено художньо-образну структуру та тематичні пріоритети представників Київської школи пейзажного живопису. Стверджується, що остання була стрижневим феноменом українського мистецького процесу другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Акцентовано увагу на динаміці еволюційних змін пейзажного жанру від реалістичної моделі фіксації натури до глибоко рефлексивних, лірично- редукованих і метафізичних концепцій простору, притаманних трьом поколінням київських митців. Окрім того, особливу увагу приділено самобутності художнього сприйняття пейзажу як поліструктурного когнітивного акта, у межах якого глядач взаємодіє з образом на рівні чуттєвих, символічних і концептуальних нашарувань. Доведено, що Київська школа пейзажного живопису сформувала стійкий тип пейзажотворення, який поєднує історико-мистецьку послідовність, філософську інтерпретацію простору та виразну індивідуальну авторську інтонацію, що визначає її значущу роль у структурі сучасної української візуальної культури. За допомогою інтегрованого підходу (міждисциплінарної методології) проведено аналіз формально- пластичної організації пейзажів, серед характерних параметрів якої висвітлено асиметричні, нефронтальні композиції, розмиті фокусні центри, багатопланову перспективу, пастельну колористику та м’яку світлову модель. Підкреслено, що саме вищезазначені чинники були визначальними щодо зосереджені на глибоких роздумах природи зображення, яке продукувало ефект уповільненої темпоральності та стан внутрішньої зосередженості (медитативності). З’ясовано, що пейзаж у рецепції представників угрупування значно переріс жанрові межі, набувши статусу повноцінної когнітивно-емоційної полісистеми, спрямованої на досвід переживання простору як стану, події часу, а також форми тихої інтимної рефлексії. Особливу увагу приділено мотивам переходу й неперсоніфікованої природи: туманам, вечірнім і осіннім станам, безіменній міській периферії (маргінальним елементам), полям та дорогам. Останні актуалізовані митцями як метафори культурної пам’яті, фрагментації часу та внутрішнього руху свідомості.