ПОПЕРЕДНИКИ ТА ЛІДЕРИ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО РУХУ (Р. ВЕНТУРІ, Ч. ДЖЕНКС, Р. БОФІЛЛ, М. ГРЕЙВЗ ТА ІНШ.)

Анотація

Метою статті є концепції провідних майстрів постмодерністського руху. У статті зосереджено увагу на дослідженні становлення постмодернізму, яке пов’язане з творчістю нового покоління американських архітекторів кінця 1960–1970-х років. Лідери постмодерністського руху відкрили шлях для нових творчих пошуків і методів. Характерною рисою архітектури постмодернізму останньої третини ХХ століття стала поява нової образності, різноманітності авторських технік і почерків і пошук нових композицій, форм і просторових рішень. Незважаючи на відмінність у трактуваннях, в основі творчості лежав діалогічний художній метод, який зародився в кінці 1960–70-х рр., що дозволяв знайти нові виразні засоби повернення архітектурі якостей метафоричності та символічності. Архітектори-постмодерністи створили багаточисельні проекти в сучасній архітектурі, яка збагатилась історичними асоціаціями та новими методами мислення, такими як полілог і діалог. У статті показано, що зародження нових поглядів і концепцій у сфері архітектури у межах 1960-х–1970-х років не було локальною трансформацією в професії, але відбувалося на тлі глобальних змін загальної культурної ситуації та когнітивного повороту в науці, які створили нову загальнометодологічну основу уявлень. Метод історико-генетичного дослідження дозволили вивчити в двох основних станах: еволюційному (диахронія) та структурному (синхронія). Такий метод дослідження дозволить збудувати системне уявлення про архітектури постмодернізму та порівняти її параметри на різних етапах еволюції. А композиційний і семіотичний аналіз дозволить виявити зміни в семантиці, методах та прийомах в роботах американських і європейських архітекторів. Показано, що залежно від особистих уподобань різні архітектори в своїх теоретичних роботах і творчій практиці по різному співвідносять область вираження (композицію) і область змісту (конвенціональний набір значень).Визначено, що системний розгляд архітектурної практики 60-х–70-х років ХХ століття крізь призму структурної лінгвістики та семіотики, проведений Ч. Дженксом, дав поштовх для її осмислення як цілісного явища культури, проте не стало універсальною методологічною основою для побудови загальної архітектурної теорії та практики постмодернізму.